Бібліотечна Звягельщина

Особливо полонив уяву Івана Левицького «Кобзар» Шевченка своєю народністю і високою поетичністю. Вірші поета, розмови про нього були поширені в народі, особливо в тій місцевості, де минали дитячі літа письменника. «Керелівка, де родив­ся Шевченко, всього за двадцять верстов од Стеблева... Знайомі наші заносили з Корсуна навіть уривки його віршів, котрі він тоді складав. Слава його тоді ходила скрізь по селах»,— згадував Нечуй-Левицький у «Життєпису». Враження від поезії Шевченка, як і від усної народної  творчості, глибоко  западали у свідомість і згодом знайшли гучний відголос в оригінальній прозі І. Нечуя-Левицького.

Початкову освіту він здобув вдома, а потім у духовному училищі при Богуславськім монастирі. Задушливу атмосферу старої «бурси» письменник   згодом   відтворить в мемуарному творі («Уривки  з  моїх мемуарів та згадок. В Богуславськім училищі»). Зі сторінок спогадів I. Нечуя-Левицького рельєфно постають «вихователі» беззахисних дітей:  жорстокий наглядач отець Федір, п'яний самодур інспектор Страхов та інші, схожі на  них.

    По закінченні Богуславського духовного училища (1852 р.) І. Нечуй – Левицький наступного  року   вступив до  Київської духовної семінарії, де почував себе трохи вільніше. Тут юнак захоплено читає Пушкіна, Гоголя, Щедріна, знайомиться з творами Сервантеса, Лесажа, Шатобріна, Данте, студіює французьку мову.

    Після закінчення семінарії  І. Левицький через хворобу цілий pік   перебуває  вдома у батьків,  а  потім  викладає географію,  арифметику   і старослов'янську мову в Богуславському духовному училищі. 1861 року він  вступає до Київської духовної академії  (йому, як синові священика,  доступною була лише духовна освіта).

   60-ті  роки - це час  пожвавлення  суспільного руху,  коли посилюються   народні заворушення, поширюється ідеологія  революційних демократів. У цих умовах на Україні зростає прогресивна національна культура.  Ще наприкінці минулого десятиріччя виходять друком анти­кріпосницькі «Народні оповідання» Марка Вовчка, в 1860 р. опубліковано «Кобзар» Шевченка, у 1861—1862 pp.    видається журнал «Основа». Все це пожвавлює духовні запити студентської молоді, звертає їхню увагу на  актуальні суспільні й зокрема культурні питання. Передові  настрої епохи проникають  навіть  через   глухі   мури духовної   академії.  Разом з іншими,  найбільш  мислячими  студентами,   Левицький наполегливо займається  самоосвітою, передплачує тогочасні російські  журнали («Современник»,  «Русское  слово»,   «Русский вестник» та ін.)  й  «Основу».  Його хвилюють проблеми зближення інтелігенції з народом, шляхи дальшого розвитку національної культури і мови.

Закінчивши в 1865 р. духовну академію, молодий різночинець порушує сімейну традицію, відмовляється від духовної кар'єри і йде вчителювати в світські учбові заклади. І. Левицький спочатку викладає словесність у Полтавській духовній семінарії, потім бачимо його як гімназичного вчителя російської мови, літератури, історії та географії в Каліші (1866—1867) і в Седлеці (1867—1872), з 1873 р. він учи­телює в Кишиневі. Навколо нього гуртуються прогресивно настроєні вчителі. Обговорення суспільних та літературних тем, виступи Левицького проти самодержавного гноблення на захист народу та його культури, його зв'язки з М. Драгомановим та київськими «громадівцями»-українофілами викликали пильну увагу департаменту поліції. За молодим вчителем встановлено жандармський нагляд, і, можливо, передчасний вихід Левицького у відставку (у 1885 р.) пов'язаний саме з цими несприятливими обставинами.

Ще наприкінці 60-х років учитель І. Левицький потай від свого оточення друкував власні твори під псевдонімом «І. Нечуй» у львів­ському журналі «Правда» («Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочас­ності»). Незабаром його перші художні твори вийшли окремим ви­данням у Львові (Повісті Івана Нечуя, т. 1, 1872). Критика прихильно поставилась до блискучого дебюту прозаїка, називаючи його «найталановитішим з сучасних українських письменників» і порівнюючи його повісті й оповідання з кращими творами тогочасних російських письменників.

У другій половині 70-х — на початку 80-х років талант художника-реаліста досягає найбільшого розквіту. В цей час він створює класичні повісті й оповідання з народного життя («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Баба Параска та баба Палажка»), розгорнуту повість-хроніку з життя духовенства («Старосвітські ба­тюшки й матушки»), перший український роман про національну інтелігенцію, її настрої та змагання  («Хмари»).

З 1885 р. письменник живе в Києві. Влітку звичайно виїжджає на Черкащину — до Стеблева, Білої Церкви, навколишніх сіл. Серед знайомих і друзів І. Нечуя-Левицького бачимо М. Старицького, М. Лисенка, М. Кропивницького. В 1885 р. його відвідує в Києві І. Франко, а потім автор «Миколи Джері» зустрічається з І. Франком, І. Белеєм та іншими демократичними літераторами  Західної  України у Львові, по дорозі до Щавниці  (Карпати), куди він  їздив на  ліку­вання.

   Суспільні   зрушення,   динаміка   людської   психології   відбиваються в художніх творах письменника 90—900-х років   («Афонський пройдисвіт»,    «Поміж  ворогами»,  «Над Чорним морем»,  «Скривджені  й  нескривджені», «Старі гультяї», «Київські прохачі», «Сільська старшина бенкетує», «На гастролях в Микитянах» та ін.).

   У цих творах І. Нечуй - Левицький  сатирично висміює попів та ченців,  відбиває соціальне розшарування на селі, виявляє моральний розклад   пануючих   класів,   змальовує   нові   в   українській   літературі картини   побуту українських акторів,  подає цікаві типи  «київських прохачів»  людей  міського «дна».

   Залишився недрукованим за життя письменника його найбільший художній твір — історичний роман «Князь Єремія Вишневецький» (написаний у 1897 p.,   вперше надрукований  1932 p.).  Основну увагу  в  романі  звернено на процес полонізації  та покатоличення українських просвічених кіл  XVII ст.,   на боротьбу селянських мас Правобережної  України  проти  національно - релігійних утисків з боку польської шляхти. 

Здобувши визначних успіхів на терені художньої прози, письмен­ник виявив себе і в галузі драматургії. Крім згаданих історичних драм, він написав комедії з сучасного міського побуту «На Кожум'я­ках» (1871) та «Голодному й опеньки м'ясо» (1877), в яких змалю­вав оригінальні типи міщан, торговців, дрібних урядовців, влучно охарактеризував їхні звичаї, мораль і психологію. Найбільш вдалою є комедія «На Кожум'яках». У переробці М. Старицького вона набула більшої сценічності й досі (під назвою «За двома зайцями») живе в українському театрі.

Слід відзначити, що доля українського театрального мистецтва, музики, живопису, можливості й шляхи їхнього розвитку привертали пильну увагу І. Нечуя-Левицького і не раз ставали предметом його публічних роздумів. Про це свідчать його статті та рецензії «Україна в артизмі» (1881), «З Кишинева» (1885), «В концерті» (1887), «Ма­рія Заньковецька, українська артистка» (1893) та ін. Найціннішими прикметами українського театру автор цих розвідок вважає сценічну правдивість і звернення до демократичного глядача, прагне до розши­рення репертуару п'єсами реалістичного напряму.

   Серед літературно-критичної спадщини І. Нечуя-Левицького є також статті й рецензії  про поезію Шевченка  («Сорок п'яті  роковини смерті Шевченка»,  1906, «Хто такий Шевченко», 1913), цікаві огляди української поезії й прози («Українська поезія», вперше надруковано у 1968 р.)  З реалістичних позицій письменник критикує мі­щанський, антинародний сенс декадентства, пародіює модерністську лексику й фразеологію (повість «Без пуття», 1900, стаття «Українська декадентщина»,  написано  у   1911   p.,  вперше  надруковано  у   1968 p.).

У 1914 р. він створює мемуарно-художній твір під назвою «Уривки з моїх мемуарів та згадок. В Богуславськім училищі». За виразністю деяких типів і сцен бурсацького життя, за загальним сумно-гумори­стичним тоном ця незавершена автобіографічна книга найближче сто­їть до роману-хроніки «Люборацькі» А. Свидницького та до «Нари­сів бурси» М. Помяловського. Художні нариси І. Нечуя цих років («Призва запасних москалів», «Неслухняна жінка», «Мар'яна Погребнячка і Бейліс», «Апокаліпсична картина в  Києві» та ін.) свідчать про те, що письменник не був байдужим свідком бурхливих подій 1910—1914 pp. і стояв на загальнодемократичних позиціях в оцінці імперіалістичної війни, самодержавного терору та розпалювання шові­ністичних настроїв. Ці останні твори не були надруковані за життя письменника і стали відомими порівняно недавно  (у 1961 p.).

У роки імперіалістичної війни І. Левицький жив самотнім, важким життям, нерідко голодував, твори його не друкувалися. Під час ні­мецької окупації Києва (1918) він тяжко захворів. Славетний письмен­ник умер у жахливій Дегтярівській богадільні на Лук'янівці 2(15) квіт­ня  1918 р.

За матеріалами:

Крутікова Н.Є. Іван Нечуй-Левицький / Н.Є. Крутікова // Нечуй-Левицький І. : Твори в двох томах. – К. : Наукова думка, 1985. – Т. І. - С. 5 – 30.   

Повернутися назад