Батьківщина Шекспіра, Стретфорд, на той час був маленьким містечком, яке нараховувало всього до двох тисяч жителів, розташоване у мальовничій місцевості, його околиці здавна уславилися великою кількістю квітів та співочих птахів. Впритул до Стретфорду в той час підходив величезний густий Арденський ліс, хащі якого, за народними переказами, були населені численними добрими і злими чарівними істотами. Поблизу міста були уславлені пам'ятки старовини, овіяні давніми легендами про криваві події бурхливої англійської історії: феодальні замки Варвік і Кенілворт, містечко Ковентрі. І, разом з тим, через Стретфорд проходив великий шлях, який з'єднував Лондон із великим торговельно-ремісничим центром — Бірмінгемом.

    Учився Шекспір у міській граматичній школі, одній з кращих провінційних шкіл того часу. Навчання у школі тоді починалося з семи років, але читанням і письмом хлопчики обов'язково мали оволодіти ще до вступу в неї. У часи Шекспіра грамоті навчав дітей церковний пономар. Система шкільного навчання за Шекспіра була ще суто середньовічною: панувало зубріння. Вивчали в школі латинську мову, основи схоластичної логіки та риторики й початки мови. У школах широко застосовувалися фізичні покарання і сам розпорядок занять був досить важким.

     Особливо глибоких знань у такій школі Шекспір, зрозуміло, одержати не міг. Молодший сучасник Шекспіра, англійський драматург Бен Джонсон (1573—1637), який одержав університетську освіту і який надзвичайно високо цінував талант Шекспіра, передбачаючи його безсмертя, докоряв великому письменникові браком освіти: «Латинську мову ти знав погано, а грецьку й поготів»,— писав він про Шекспіра у вступі до поеми «Пам'яті автора, улюбленого мною Вільяма Шекспіра і про те, що він залишив нам», опублікованій як передмова до першого зібрання творів великого драматурга.

   Своїх глибоких знань Шекспір, поза сумнівом, набув шляхом самоосвіти і пильного спостереження за довколишньою дійсністю. Ніяких теплих спогадів про стретфордську школу Шекспір, очевидно, не зберіг. Про це недвозначно свідчать окремі висловлювання героїв його п'єс. У «Ромео і Джульєтті», наприклад, він порівнює закоханого, що поспішає на побачення з коханою, з учнем, який втік з уроку, а закоханого, який залишає даму серця — з учнем, який плентається до школи. Ту ж думку Шекспір повторює і в комедії «Як вам це сподобається», де

                     ...школяр зарюмсаний із ранцем,

                     Чистенько вмитий, що повзе, мов равлик,

                     До школи знехотя.

 3а переказами, Шекспір не встиг закінчити Граматичну  школу. Справи його батька несподівано розладналися і йому довелося допомагати сім'ї.

   Про наступне життя Шекспіра у Стретфорді, до його від'їзду в Лондон, майже нічого не відомо, все тут спирається на анекдоти і перекази, зібрані у старожилів через багато років після смерті письменника. Одні розповідали, що Шекспір начебто був підмайстром у різника, інші стверджували, що він служив молодшим вчителем у сільській школі, треті приписували йому систематичне браконьєрство у заповідному лісі місцевого аристократа. У більшості цих переказів, напевне, є часточки істини, у всякому випадку, Шекспір представлений у них як рухливий, енергійний юнак, який поєднує велику діяльність із презирством до прописних норм старозавітної моралі. «Будь Шекспір людиною суворих, пуританських правил моралі,— справедливо писав А. Анікст,— навряд чи привабив би його театр. А тимчасом, як ми знаємо, він відмовився від шанованої професії рукавичника для того, щоб стати актором,— інакше кажучи, зайнявся справою, яка вважалася у ті часи принизливою. Як би то не було, майже все відоме про молодого Шекспіра свідчить про постійне порушення ним загальноприйнятого. Це підтверджується також історією його одруження».

    Одруження Шекспіра справді було дещо незвичним. Женився він на вісімнадцятому році життя на двадцятишестилітній Ені Хетевей — дочці заможного фермера з околиць Стретфорда. Через півроку після укладення шлюбу, 26 травня 1583 року, відбулося хрещення їхньої першої дочки Сюзен. Обставини одруження й питання про подружнє життя Шекспіра постійно дебатувалися різними дослідниками. 

    Серед деяких літературознавців існує майже одностайна думка, що шлюб Шекспіра був «випадковим» і «невдалим», що він начебто став однією з причин «його втечі з Стретфорду в Лондон». Насправді ж немає ніяких підстав для подібних тверджень. Факти говорять про те, що Шекспір рано став батьком великого сімейства, про благополуччя якого невтомно дбав усе життя.

  Точних відомостей про причини, які примусили Шекспіра переїхати до Лондона, та про перші його заняття там не збереглося. Швидше за все це трапилося у 1586 році, і Шекспір, очевидно, відразу ж почав працювати в театрі, будівником і власником якого був його земляк Джеймс Бербедж, батько великого актора Річарда Бербеджа, який став пізніше близьким другом Шекспір і був першим виконавцем ролей майже всіх головних героїв Шеспірових п'єс.

    У будь-якому випадку відомо, що в Лондоні Шекспір дуже скоро досяг успіху, зажив щонайширшої популярності в театральном світі та в літературних колах. У нього з'явилися знатні покровителі, зокрема, граф Саутгемптон, якому Шекспір присвятив свої поеми «Венера й Адоніс» (1593) та «Лукреція» (1594). Матеріальний достаток Шекспіра безперервно зростав: у 1596 році він одержав дворянство, у 1597 році придбав один з кращих будинків у Стретфорді, у 1599 році став співвласником кращого лондонського театру «Глобус».

   Свою драматургічну діяльність Шекспір почав так званим штопальником п'єс, підновлював і редагував тексти старовинних п'єс, пристосовуючи їх до смаків сучасного глядача. З кожною новою переробкою Шекспір усе далі й далі відходив від первісного тексту і до 1590 року фактично перетворився на самостійного драматурга.

Є підстави припускати, що в 1590 році Шекспір створив другу і третю частини «Генріха VI», у 1591 році-—першу частину цієї драми, у 1592 році написав відому історичну хроніку «Річард III» та «Комедію помилок».

    Поява цих п'єс відразу ж висунула Шекспіра у перший ряд національних драматургів і водночас викликала велике роздратування в письменників групи «університетських умів». Про це збереглися цікаві документи. У серпні 1592 року у Лондоні було видано памфлет під назвою «На гріш розуму, купленого за мільйон розкаянь». Памфлет належав Роберту Гріну, якого на той час уже не було серед живих. Грін писав, будучи смертельно хворим, у стані душевної депресії, прагнучи покаятися у своїх гріхах, одним з яких вважав свою роботу для театру. Звертаючись до своїх друзів Крістофера Марло, Томаса Неша і Томаса Лоджа, Грін всіляко застерігає їх не займатися «низькою справою», писанням п'єс для театру й різко нападає на акторів та на Шекспіра. «Не вірте їм,— писав Грін,— бо є серед них вискочень, ворона, прикрашена нашим пір'ям (Шекспір). Наділений серцем тигра, загорнутим у шкуру актора, вважає він, що може гриміти білим віршем не гірше за кращого з вас, і, будучи майстром на всі руки, є у власній зарозумілості своїй єдиним, хто стрясає сцену  в нашій країні».

    Слова Гріна — яскраве свідчення виняткової популярності перших п'єс Шекспіра та його особливого авторитету в театральному світі, де він скоро взагалі набув безперечної першості, про що говорить інший документ того часу. У 1601 році в Кембріджському університеті силами студентів був поставлений сатиричний огляд «Повернення з Парнасу». Одним з героїв там виступає відомий тоді комічний актор Вільям Кемп, близький друг Шекспіра. Він говорить: «Мало людей, які вийшли з університетів, добре пишуть п'єси. Вони занадто пропахли Овідієм... і забагато товчуть про Прозерпіну та Юпітера. От наш товариш Шекспір усіх їх перевершив та й Бена Джонсона на додаток».

   Незважаючи на безперечний успіх перших п'єс, Шекспір, очевидно, певний час сумнівався у правильності обраного шляху. Це відобразилося в його сонетах, які з найбільшою повнотою відтворюють його особисті роздуми й інтимні переживання. Шекспіра не могло не пригнічувати нестійке та безправне становище актора. Є дані, які говорять про те, що Шекспір на деякий час залишив театр і перебував на службі в графа Саутгемптона, але довго залежати від подачок примхливого мецената він, зрозуміло, не міг. Тому, написавши за короткий час дві чудові поеми, Шекспір облишив думку стати професійним придворним поетом і повернувся до театру до  народного   глядача, здатного оцінити і зрозуміти його талант.

    У сорокавосьмирічному віці, у розквіті творчих сил, Шекспір вирішив  залишити театр Стретфорду, який він періодично відвідував у роки перебування в Лондоні. Про причини цього рішення можна тільки  здогадуватися, бо ніяких документів, які висвітлювали б цей факт, не збереглося. Дослідники схильні вважати, що Шекспіра штовхнуло на це відразу декілька причин, основною з яких була хвороба. Повертаючись у 1612 році на батьківщину, Шекспір найімовірніше взагалі не збирався залишатися там назавжди, а збирався тільки поправити здоров'я, користуючись постійними послугами домашнього лікаря Джона Холла — чоловіка своєї старшої дочки Сюзен. Інакше Шекспір навряд чи став би купувати будинок у Лондоні, де в нього тоді не було жодного близького родича.

    Живучи у Стретфорді, Шекспір не поривав зв'язків із друзями-акторами і очевидно щоразу, відчуваючи полегшення, надовго від'їжджав до Лондона, періодично повертаючись до творчої роботи. Відомо, наприклад, що у 1613 році він брав участь у створенні історичної хроніки «Генріх VIII», основним автором якої був талановитий молодий драматург Джон Флетчер і тоді ж, разом із Річардом Бербеджем, виконав замовлення графа Ретленда.

   Потім здоров'я Шекспіра почало помітно погіршуватися. 25 березня 1616 року він підписав текст свого заповіту. Помер великий письменник 23 квітня 1616 року.

   Тіло Шекспіра було поховано у стретфордській церкві Свято Трійці. Там же у спеціальній ніші, влаштованій у стіні, було встановлено бюст великого письменника, напевне виконаний за посмертною маскою яким-небудь посереднім ремісником.

       Джерело:

 Прокаєв Ф.І. Життя Вільяма Шекспіра / Ф.І. Прокаєв, Б.В. Кучинський, В.І. Долганов // Зарубіжна література. - Київ: Видавниче об'єднання "Вища школа", 1987. - С. 24 - 56.