Бібліотечна Звягельщина

   Спочатку була народна школа в Тилявці, куди переїхала родина, потім Дерманська двокласна школа при семінарії, Крем'янецька гімназія ім. І. Стешенка, яку не скінчив через мобілізацію  до   війська.  Служив  у  Західній  Польщі,  але скоро дезертирував до Німеччини.

Ще раніше, 1924 p., спробував нелегально перейти кордон і потрапити до Києва. Молодий хлопець мріяв про справжню освіту, яку сподівався здобути лише там, де «бушувала Україна Скрипника й Хвильового, мене тягнуло туди багато магнітів, а головне... моє нестерпне, безупинне, і невідступне бажання писати. Бути письменником. Ще бувши дома, я згрішив новелькою в журналі "Наша бесіда" (Варшава) навесні 1926 року... але що новелька. У моїй теці лежали грубі рукописи, а в моїй голові ще грубіші плани. Десь з 17 роком мого життя посіла в мені ця пропасниця, з и їмо не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: "От буде босяк-ледащо, не здібне навіть до хазяйства"».

З 1927 р. по 1929 р. Самчук працював у Німеччині, одно­часно студіюючи у Бреславському (тепер Вроцлавський) університеті. Тоді ж друкується в журналі «Літературно-науковий вісник» (Львів), «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін). У 1929 р. переїздить до Чехословаччини, навчається в найпрестижнішому для україн­ської еміграції вищому навчальному закладі Європи — Українському вільному університеті у Празі.

У той час там було жваве українське культурно-мистецьке життя. Впереді була, звісно, національно свідома студентська молодь: Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, О. Лятуринська та ін. Сюди потрапляла преса з Радянської України, приїздили делегації письменників. Ті роки найбільше вплинули на становлення світобачення Самчука. Тоді ж одружився з Марією Зоц, фармацевтом за фахом. Це їй він присвятить трилогію «Волинь», над якою вже почав працювати. Тим часом друкуються перші його великі твори: «Волинь», «Кулак», «Марія», збірка новел «Віднайде­ний   рай».   У   1938—1939  pp.  як  кореспондент  працює   в Закарпатті. У 1940 p. переїздить до Польщі, поселяється в Кракові.

З початком війни Самчук потрапляє до Львова, а невдов­зі — на окуповану німцями Україну. Київ, омріяний з юних літ, зустрів Уласа Самчука, інших українських патріотів ще теплим жовтневим сонцем. Щоб уявити тодішню атмосферу в столиці, варто перегорнути спогади митця, правдивого очевидця тих далеких подій. «Ольжич, Ротач, Штуль, Олій­ник, Чемеринський і кілька десятків інших. Збирають людей, формують організацію, видають газети. Ольжич управляє політикою. Його Національна рада з деякими надіями на повторення Центральної Ради вже пущена у рух. Виявилось, що ми потрапили тут у справжній вир найрізно­манітнішої діяльності. Літератори, актори, кіномайстри, видавці, фінансисти, господарники. І навіть політики. Не всі вірили, що можна буде робити якусь політику, але всі прагнули "щось робити" і в тому "щось" було немало конкретного. От хоч би налагодити видавничий рух. Країна голодна на справжню українську книгу, журнал, газету. Десятиліттями кормили її пропагандою. Необхідно видати нові підручники, відновити театр, кіностудію, кооперацію, банки. Всі сходились, радились, планували. Хотілось щось робити, хотілось багато зробити»,— так описує У. Самчук діяльність українських націоналістів в окупованому Києві. Дещо поталанило зробити, наприклад, видавати газету «Українське слово», а після її заборони —журнал «Літаври». Організовано Спілку письменників, яку очолила Олена Теліга... Окупантам не сподобалася така активність із боку українців, цих «пропагаторів із заходу» з їхніми незалежницькими амбіціями. Скоро почалися заборони, арешти, розстріли...

Щоправда, Улас Самчук був у Києві недовго, але постій­но стежив за тамтешніми справами. Ідентичною була його діяльність у Рівному. Очолив українську газету «Волинь». Усі зусилля спрямовував на те, щоб вона була «максималь­но своя, не лише мовою, а й змістом». У ній друкує твори, заборонені радянською владою. Спочатку фашисти особли­вої уваги на газету не звертали, але після опублікування 22 березня 1942 р. патріотичної передової головного редак­тора «Так було —так буде!» заборонили. А вже 23 березня Уласа Самчука арештували. На щастя, ув'язнення тривало лише місяць—якось викрутився. Виїхав до Німеччини.

Ще в листопаді 1943 р. відвідав рідні місця. Зустрічі з численними  родичами,   односельцями,   друзями  дитинства ще довго живитимуть його творчість.

Залишатися в Україні ставало дедалі небезпечніше. Одружившись із Тетяною Праховою, в минулому акторкою, монтажистом, емігрує до Німеччини. Там перебуватиме до 1948 р., в таборах для переміщених осіб зазнає поневірянь. Про все це він згодом напише в мемуарах «П'ять по дванад­цятій».

У 1948 р. У. Самчук переїздить до Канади. Став одним із засновників об'єднання українських письменників «Слово», яке утворилося 1954 р. в Нью-Йорку. Щоправда, організа­ційним питанням Улас Самчук приділяв уваги менше, аніж найголовнішому —художній творчості.

У Канаді написано трилогію «Ост», інші романи й повіс­ті, мемуари. Ось як у 50-х pp. Самчук розцінював свій пройдений шлях: «Маю сорок років життя. Народився під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і рево­люції, 15 років вигнання, 14 миру. Польська, німецька, ма­дярська в'язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Сві­док повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпат­ської України, протекторату, Генерального губернаторства, Райхскомісаріату України, Другого Рейху, Третього Рейху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932—1933, концентраційні табори... І вічне вигнання».

Помер Улас Самчук 9 липня 1987 р. у Торонто.

У 1988 р. у Торонто відкрито музей-архів Уласа Самчука.

З книги

Українська література: Підручник для серед. загальноосвіт. шкіл / За загальн. ред. Р.В. Мовчан. - Київ: ВТФ "Перун", 1999. - С. 294 - 312.

Повернутися назад