Симонов народився в Петрограді і свого батька так і не бачив: той загинув на фронті в першу світову війну. Хлопчика виховав відчим, який викладав тактику у військових училищах, а потім став командиром Червоної Армії. Все дитинство майбутнього письменника пройшло у військових містечках і камандирських гуртожитках. Особливих статків в сім'ї ніколи не було, тому хлопчику довелося після закінчення семи класів піти в фабрично-заводське училищу(ФЗУ) і працювати токарем по металу спочатку в Саратові, а потім в Москві. Так він заробляв собі стаж роботи і продовжував працювати ще два роки після того, як вступив до Літературного інституту.Знань у Симонова тоді було, звичайно, недостатньо з його семирічною освітою і ФЗУ, однак він вважався представником робітничого класу, а це було кращою рекомендацією.
В 1938 році Костянтин Симонов закінчує Літературний інститут імені Горького, як би підтверджуючи своїм дипломом право бути письменником. До цього часу він вже підготував декілька великих творів, так що рік закінчення інституту став для молодого поета тріумфальним.Того ж року його прийняли в Союз письменників СРСР, він вступив до аспірантури, опублікував свою першу книжку-поему «Павел Черный» про Біломорканал, видав збірку віршів «Настоящие люди» і історичну поему «Ледовое побоище». Наступного року вийшла інша історична поема – «Суворов». Незважаючи на таку творчу активність, Симонов не вважав себе справжнім поетом. Його майстерність зростала поступово.
Розповідаючи про свій творчий шлях, поет відзначав, що почав писати вірші під впливом книги французького поета П. Ередіа «Трофеї» в перекладі Глушкова-Олерона. Написання віршів все більше і більше захоплювало його і поступово стало змістом його життя. Костянтин Михайлович ніколи не приховував того, що на початку творчого періоду його лірика носила відверто перейманий характер. Перші свої поеми він писав в основному за матеріалами газет, так як у нього тоді не було ще не тільки особистого досвіду, але й глибокої освіти, яка допомогла б молодому поету в його творчих пошуках. Однак у нього був талант і непогане чуття. Тому він і сам критично відносився до своїх ранніх речей і згодом ніколи їх не перевидавав.
Нарешті Симонов зрозумів,що йому кращє всього вдаються військові вірші. Ця тема приваблювала його найбільше: вона була співзвучна часу і його невеликому життєвому досвіду,оскільки військове життя він знав не з чуток ще з раннього дитинства. Крім історичних поем,він відображує в своїх віршах події недавнього минулого - громадянської війни,пише про людей -учасників сучасних військових конфліктів.
Один із самих відомих віршів – «Генерал» - Симонов присвятив герою війни в Іспанії М. Залке.
Як і багато інших молодих поетів того часу, Симонов захоплювався романтичними віршами Е. Багрицького, В. Луговського, Н.Тихонова і в своїй творчості намагався орієнтуватися на них. Проте його більше притягував жанр балади і поеми у віршах, в яких він міг повніше розкрити своє світосприйняття. Ці жанри поступово стали основними в творчості Симонова, а з часом він зумів збагатити їх і новими поетичними прийомами. Написана відразу після війни невелика розповідь в віршах «Сын артилериста» стане одним з найкращих творів про Велику Вітчизняну війну. Тоді ж Симонов починає розробляти образ «малої батьківщини», який так тремтячи і ніжно прозвучить у віршах «Ты помнишь, Алеша, дороги Смоленщины», зверненому до його друга поєта О. Суркова (автора пісні «В землянке»).
Про війну Костянтин Михайлович Симонов писав все своє життя. Він її бачив на власні очі, бував в окопах разом з солдатами, товаришував з офіцерами, дуже добре знав людей, які командували полками і дивізіями, розробляли військові операції. З війною Симонов стикнувся іще раніше, ніж почалася Велика Вітчизняна війна, подіям якої він і присвятив більшу частину своїх творів. В серпні 1939 року за наказом Політуправління Червоної Армії Симонов перериває навчання в аспірантурі і їде на Халхін-Гол в Монголію в якості військового кореспондента. Після цього в аспірантуру він так і не повернувся, проте пройшов курси і отримав професію військового кореспондента другого рангу.
До того часу, коли почалася Велика Вітчизняна війна, Костянтину Симонову виповнилось всього двадцять шість років, але він вже був відомим військовим кореспондентом і визнаним поетом. Тоді ж відбулися зміни і в його особистому житті. Він полюбив відому актрису Валентину Сєрову і заради неї залишив сім'ю. Проте у своїх спогадах він нічого не пише про їхні стосунки, допускаючи тільки окремі натяки, можливо тому, що цей шлюб неможливо було назвать щасливим. Валентина Сєрова була дуже красивою, розпещеною жінкою, яка принесла поету чимало страждань. Вони прожили разом недовго і розійшлися ще під час війни. Тяжко сказати, в чому була причина їхньої розлуки, і хто з них перший наважився на цей крок: адже пізніше Симонов виховає їхню дочку разом зі своїми дітьми від іншого шлюбу. Але саме Сєровой був присвячений славетний вірш «Жди меня».
Початок війни потряс Симонова і наклав відбиток на всю його подальшу творчість. Він відразу вирушив на фронт і протягом всієї війни працював в якості кореспондента газети «Красная звезда». Заради декількох рядків в газеті Симонов переїзджав з фронта на фронт, від Червоного до Баренцевого моря. І кожного разу, коли він опинявся в Москві, диктував стенографістці все нові і нові записи, зроблені під час переїздів, коротких перепочинків між битвами. В п'ятидесяті роки на основі цих розшифрованих записів з'явилася трилогія «Живые и мертвые».
Цей твір був тоді сприйнятий як справжня сенсація, і не тільки тому, що Симонов одним із перших осмілився на широку епічну повість про недавні військові події. Про війну можна писати по-різному. І ось на фоні інших творів, прославляючих подвиги та перемогу, Симонов, яскраво та безсторонньо описуючи перші дні війни, передав гірку правду про те, якою ціною дісталася народу перемога і скільки було марних жертв. Вустами свого героя, генерала Серпіліна, він вперше в літературі розповів про репресії, яким підлягала армія перед початком війни і про які не тільки в той час, але й набагато пізніше мовчали. Люди, що пройшли війну, плакали, читаючи цей твір, тому що впізнавали те, що з ними тоді відбувалося, і згадували ще більш страшнішніші випадки. Але від цього їх перемога у війні здавалася ще більш значимою і по-справжньому великою. Трилогія «Живые и мертвые» стала тоді справжньою подією у всій літературі про війну. А Симонов вкотре доказав свою безстрашність і затвердив право письменника не брехати і не викручуватися. Навряд чи комусь іншому вдалося б тоді зробити теж саме безкарно.
Правда, третя частина трилогії – роман «Последнее лето» - виявився декілька слабшим перших двох книг. Можливо, це трапилось тому, що Симонов змінив тут принцип викладання, при якому особисті свідчення переходять в узагальнення. І психологічні характеристики героїв стали не такими глибокими, зникла психологічна достовірна інтрига, поступившись місцем звичайній сентиментальності.
І все-таки Симонов залишився вірним самому собі. Десятиліттям пізніше, в телевізійних зустрічах «Солдатские мемуари», письменник намагався відновити живі свідоцтва часу, зберегти справжню, а не міфологічну правду про війну.
Проте людині, навіть такому великому письменнику, як Костянтину Михайловичу Симонову, тяжко було зберегти стійкість, постійно відчуваючи ідеологічний тиск. Йому багато що сходило з рук і багато дозволялося, адже в роки війни Симонов бачив те, що іншим було просто недосяжне. Тому письменнику доводилося де в чому йти на відступ, змінювати свою позицію. Він як би завжди ловірував, намагаючись завжди робити добро і одночасно підкорявся встановленим нормам. Так, редактуючи в 1954-1958 роках журнал «Новый мир» після того як пішов з посади редактора «Литературной газеты», він зробив все, щоб в журналі не з'явився «Доктор Живого», і навіть склав чернетку листа Б. Пастернаку, де від імені редколегії відкидав роман як невідповідний принципам соцреалізму. Разом з тим саме Симонов доб'ється того, щоб був опублікований роман В. Дудінцева «Не хлебом единым», в якому радянська дійсність поставала просто трагічною.
Декілька пізніше Костянтин Михайлович Симонов візьметься за іншу, здавалось би безнадійну справу, коли вирішив повернути читачам твори Михайла Булгакова. Проте він не тільки добився видання роману Михайла Афанасієвича Булгакова «Мастер и Маргарита», але й став керівником комісії по його літературному спадку і вперше зібрав більшість творів цього письменника.
В житті Костянтина Михайловича був період, коли він наважився на добровільне заслання в Ташкент, де провів декілька років в якості кореспондента «Правды» по республіках Середньої Азії. Але і там він продовжував працювати над військовою прозою.
Проживши саме таке життя, Симонов не тільки свідомо зробив свій вибір, але й сповна заплатив за неї. Про це він конкретно розповів в книзі «Глазами человека моего поколения». В його житті було чимало помилок і чимало розчарувань, але він зумів зберегти думку про себе як про порядну людину і тому не залишився в історії культури зрадником чи конформістом.
Перед смертю Костянтин Михайлович Симонов попросив виконати його останню волю. Він хотів назавжди залишитися з тими, хто загинув в перші дні війни, тому його прах був розвіяний на полі недалеко від Бобруйська.
You can do it, too! Sign up for free now at https://www.jimdo.com