Бібліотечна Звягельщина

    Між цими датами – напівголодне й напівсиротське довоєнне дитинство, лихоліття, злидні, студентське братерство, творчі суперечки в гуртожитку, літературній студії, участь у роботі Черкаського обласного літоб’єднання, нарешті – вихід єдиної прижиттєвої поезії «Тиша і грім» (1962).

Писати вірші В. Симоненко почав ще в школі. Багато читав, захоплювався поезією Блока і Брюсова, а найбіль­ше— Шевченка. У вірші «Толока», написаному в 1955 р. і надрукованому тільки в 1988 p., з притаманним йому максималізмом таврував тодішню ситуацію на витоптаній поетичній ниві:

                         Поезія безплідна, як толока.

                        Усе завмерло, мов пройшла чума,—

                         Немає Брюсова, немає Блока,

                        Єсеніна і Бальмонта нема!

                        Біля керма — запроданці, кастрати

                        Дрижать від страху в немочі сліпій...

                        Коли б оту толоку розорати,

                        Шевченко міг би вирости на ній!

   Рано усвідомив і передрік свою долю:

                       Не знаю, ким — дияволом чи богом —

                       Дано мені покликання сумне:

                      Любити все прекрасне і земне

                      1 говорити правду всім бульдогам.

Сонет «Я» написано того ж 1955 p., задовго до одно­йменного вірша «Я...» («Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних»). У студентські роки, буквально напередодні офіційного «розвінчання» культу особи, з'явився ще один сонет, опублікований тільки 1988 року,— «Поет». За всієї узагальненості створеного тут образу поет Василь Симоненко ствердив його власним життям і без­смертям.

Його найсильніші, написані з позицій морального мак­сималізму, твори не могли бути надрукованими навіть у період «хрущовської відлиги». Тим більше, що редакційні портфелі видавництв були натоптані оптимістично-хвалеб­ною продукцією.

Робота обласного газетяра, з одного боку, пригнічувала потребою організовувати (особливо напередодні дат) показушні матеріали, такі, як, наприклад, репортаж «Село крокує в комунізм» (Молодь Черкащини. 1961, 6 листоп.). Аз іншого боку, ця робота давала безліч невигаданих колізій, імпульсів для художньої творчості. Так, один із фрагментів згаданого репортажу, «Тітка Ганна прощає­ться з піччю», явно перегукується із заключною строфою вірша «Піч».

    Нелегка ноша випала на молоді плечі шістдесятників: відродити в людських душах віру в гуманістичні ідеали; розхитати, відкинути авторитарну свідомість, що століт­тями насаджувалася в країні; утверджувати гармонійну єдність особи і суспільства, високу громадську цінність людської індивідуальності на противагу горезвісній «тео­рії гвинтиків».

Обробляючи занехаяну літературну, мистецьку ниву, Симоненко виступав із суто газетярською публіцистикою, літературно-мистецькою критикою (рецензії на кінофіль­ми, театральні вистави, концерти, літературні твори), пи­сав художню прозу, випробовував свої драматургічні здіб­ності.

Як прозаїк він тільки починався. Лишаючись і в прозі поетом, романтиком, Симоненко водночас виявляв і не­абиякий хист реаліста, здатність перевтілюватися й спів­переживати. До збірки оповідань і новел «Вино з троянд» увійшли твори, написані, очевидно, ще за студентських ча­сів, а також протягом чотирьох місяців 1962 р. Кілька образків, оповідань, маленька повість, «пунктири кіносце­нарію» були опубліковані значно пізніше.

Недовершеним, «пунктирним» лишився й кіносценарій «Бенкет небіжчиків». Сюжет його мав розгортатися на­вколо справжньої «події», що сталася в Черкасах: місцеве начальство просто з бази обмундирувалося в дешеві ім­портні костюми, а коли попали під дощ, то костюми при­вселюдно порозповзалися, бо були паперовими і признача­лися для опорядження небіжчиків.

Проза В. Симоненка, своєрідна й багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Гр. Тютюнника; вона заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу.

Центральною в його творчості слушно вважається патріотична тема – любові до України, її безталанного народу, висловленої з недвозначною відвертістю.

Він прожив на світі лише 28 років, але назавжди вві­йшов до історії рідної літератури, до теперішньої духовної розбудови завдяки неповторному, симоненківському темб­ру лірико-драматичного самовияву, народно-епічному сві­тосприйняттю й світопереживанню, втіленим у широкому діапазоні мистецтва слова — від гострої, непідробно щи­рої публіцистичності, сарказму до м'якого гумору, заду­шевної сповідальної інтимності.

З народом він не загравав:

Не шукаю до тебе ні стежки, ні броду —

ти у грудях моїх, у чолі і в руках.

Упаду я зорею, мій вічний народе,

на трагічний і довгий Чумацький твій шлях

                                    («Скільки в тебе очей...»).

Ось і горить, не тьмяніючи і не гублячись серед інших яскравих світил на тружденному Чумацькому шляху нашої духовності, зоря Василя Симоненка.

     Ткаченко, А. О. Василь Симоненко / А.О. Ткаченко // Українська література: посіб. для старш. і абітурієнтів / за ред. М.К. Наєнка. 2 ге вид, стер. - К. : Либідь, 1996. - С. 329 - 336.  

Повернутися назад