Бібліотечна Звягельщина

      Оскар Фінгал О'Флаерті Уїлс Уайльд народився 16 жовтня 1854 р. (за іншими джерелами 15 жовтня 1856 р.) в сім'ї дублінсько­го лікаря-окуліста, відомо­го своїми блискучими опе­раціями у всій Ірландії.

В одинадцять років його віддали до дублінської шко­ли, королівського закладу Портора, а після закінчення — до Трініті-коледжу Святої Трійці. Це були складні роки життя. Чутливому, витонченому Оскарові здавалися не­стерпними грубість школярів, їхня байдужість до мистец­тва, до краси. Усі три роки навчання він ні з ким не при­ятелював, був завжди самотнім, проте мав великі успіхи у навчанні, зокрема у вивченні античного та сучасного ми­стецтва. Коледж юнак закінчив із золотою медаллю за блискучі знання з давньогрецької літератури. Відзнака відкрила двері найпрестижнішого закладу Європи — Окс­фордського університету.

17 жовтня 1874 р. він приїхав до Оксфорду, який за тих часів більше нагадував аристократичний клуб мо­лоді, ніж навчальний заклад. Юні багатії мали власних коней, собак, човни, коштовні меблі, але Уайльд не міг дозволити собі розкіш, він обрав інший шлях, щоб вирі­знятися з-поміж студентів. Цю відмінність визначали не гроші, вона була у ньому самому: в одязі, витончених манерах, жестах, навіть інтонаціях голосу.

Майбутній письменник став членом елітарного клубу знавців мистецтва, центром якого був викладач універ­ситету Джон Рескін, відомий англійський літератор. Це була людина, закохана у мистецтво, яке уславлює красу у всіх її проявах. Учений закликав молодь бачити і ціну­вати красу скрізь: у коштовному камінні, квітах, тра­вах, весняних хмарах. Крім Дж. Рескіна думками сту­дентів володів викладач Уолтер Пейтер — "людина са­мотнього серця", як його називали за відлюдний спосіб життя. Його книга "Ренесанс" вплинула на естетичні погляди молодого Уайльда. "Мистецтво приходить з єди­ною метою: прикрасити швидкоплинність життя", — стверджував автор. Цю концепцію природи мистецтва (або, як її пізніше називали —- "чистого мистецтва") Уайльд розвивав у своїй творчості.

Канікули він проводив в Італії або Греції. Античні статуї, архітектура, яскраві фрески й мозаїки Рима, Ве­неції, Мілана, Равенни надихали на творчість. Спочатку це були вірші на давньогрецькі мотиви, потім — балади, сонети. За поему "Равенна" Уайльд-студент одержав зо­лоту нагороду Оксфордського університету. Прочитавши твір зі сцени, вперше почув оплески на свою честь.

Отримавши у 1878 р. ступінь бакалавра мистецтв, він почав самостійне життя в Лондоні. Як колись в універ­ситеті, зосередився на тому, щоб привернути до себе ува­гу. Годинами молодий поет проводив перед дзеркалом, вивчаючи своє обличчя, рухи, жести. І незабаром з'явив­ся новий імідж: довге волосся, одяг у стилі епохи Відрод­ження (короткі штани, оксамитова курточка, великий берет), а в руці квітка лілеї або соняшника. Вигляд юна­ка шокував консервативних англійців, але саме на таку реакцію він і очікував.

Перша збірка віршів "Поезії" вийшла друком 1881 p., на неї звернули увагу критики, відзначивши наближеність творчої манери поета до французьких символістів та імпре­сіоністів. Але надалі Уайльд практично відмовився (за деякими винятками) від віршування, за його словами, "книжки молодих поетів — це векселі, яких ніколи не оплачують". .

Проте до юного поета прийшла слава, про нього дізналися в Парижі, навіть запросили до Америки, де протя­гом 1882—1883 pp. він читав лекції, пропагуючи есте­тизм — нову філософську й літературну течію. З Амери­ки повернувся до рідної Ірландії, де теж читав лекції з естетики в Дублінському університеті. Тут познайомив­ся зі своєю майбутньою дружиною — Констанцією Ллойд, дочкою адвоката.

Перші роки сімейного життя були щасливими. Лагід­на, чуйна молода дружина народила двох синів — Сирі­ла та Вів'єна. Наслідуючи естетизм чоловіка, до гостей (серед них були відома французька актриса Сара Бернар, письменники Марк Твен, Джон Рескін, Алджернон Суїн-берн та ін.) Констанція Уайльд кожного місяця виходи­ла у новому вбранні, яке символізувало різні епохи мис­тецтва: античність, середньовіччя, Відродження.

У 80-х роках відбулося становлення Уайльда як жур­наліста, критика, есеїста, прозаїка, драматурга, майстра усної бесіди. Свої естетичні смаки, потяг до декоратив­ності письменник задовольняв, редагуючи журнал "Світ жінки". Перші прозові твори — оповідання та есе — вий­шли у 1887 р. Оповідання "Злочин лорда Артура Севіла", "Взірцевий мільйонер", "Кентервільський привид" були першими прикладами втілення його теорії естетизму в творчості» Нового звучання проблеми призначення краси у житті людини додали казки зі збірок "Щасливий принц та інші казки" (1888) та "Гранатовий будино­чок" (1891). Того ж року побачили світ есе "Душа при соціалізмі", книга статей і діалогів "Задуми" та роман "Портрет Доріана Грея".

У 90-х роках письменник створив драматургічні тво­ри "Соломея" (1893), "Ідеальний чоловік" (1895), "Як важливо бути серйозним" (1899), сценічний успіх яких зробив його багатим» Нарешті він зміг задовольнити свій смак, втілити в життя любов до коштовних речей. Його дім на Тайт-стріт наповнився старовинними гобеленами» срібним посудом, антикварними книгами. Уайльд май­же перестав писати й повністю віддався світському жит­тю. Сучасники називали його "Королем життя" або "Прин­цем парадоксів", наслідуючи його смаки, манери, захоп­лення. Він забув про свій юнацький костюм і почав но­сити сюртуки, редінготи, циліндри. Коштовні прикраси обирав залежно від пори року, погоди, настрою. Не­змінною залишалась лише свіжа квітка у петельці, але це був не соняшник чи лілея, а "орхідея або гвоздика.

Уайльд мав чимало прихильників, але не менше було й ворогів. Настрої зачарованої публіки виявилися мінли­вими. Спочатку цензура заборонила драму "Соломея" як аморальну. А потім над письменником почався судовий процес. Він подав позов до суду на лорда Куїнсберрі, який письмово образив його, звинувативши у розбещенні сво­го сина Альфреда Дугласа. Але на лаву підсудних потра­пив сам Уайльд, який внаслідок хитрої гри старого лор­да на пуританських уподобаннях англійської публіки із позивача перетворився на відповідача.

Процес над письменником викликав великий резонанс. Знайшлося багато свідків аморального, антисуспільного життя Уайльда, які виступили в суді. Сам підсудний на всіх судових засіданнях сидів мовчазний, не вимовивши жодного слова на свій захист. Друзі пропонували йому втекти з Англії, але він відмовився.

25 травня 1895 р. "Короля естетів" засудили на два роки ув'язнення. Це були роки пекельних мук душі і тіла. Із кандалами на руках і поголеною головою, завж­ди голодний і стомлений від важкої праці, в'язень кли­кав смерть, але доля примусила його випити чашу страж­дань до кінця.

Повернення до колишнього життя так і не відбулося, навіть після звільнення із в'язниці. Перед митцем зачинилися всі двері Англії. Сім'я і друзі зреклися його. Хоча англійська публіка зацікавлено сприйняла нові твори письменника — "Баладу Редінгської в'язниці" (1898) і "Тюремну сповідь" (лист з в'язниці до Альфреда Дугла­са), надруковану після смерті автора у 1905 p., ім'я Уайльда було виключено з числа шанованих авторів на багато років уперед. Журнали його не друкували, книги вилу­чали з бібліотек, і він вимушений був полишити Англію. Через три роки постійних блукань Європою письмен­ник оселився у Парижі, де і помер 30 листопада 1900 р. самотній, в якомусь другорядному готелі. Свою смерть він немовби передбачив у казці "Хлопчик-зоря": "Надто великими були його муки, надто тяжкими виявилися для нього випробування — і через три роки він помер".

  Зарубіжна література ХІХ ст. /  за ред. О.М. Ніколенко, В.І. Мацапури, Н.В. Хоменко. - К.: Видавничий центр "Академія", 1999. - С. 341 - 345.

Повернутися назад