Багато чому у своєму ставленні до життя і тематиці своїх творів письменник завдячував рокам дитинства та юності. Са­ме тоді йому було прищеплене поняття честі, яке визначило його моральну та мистецьку позицію і стало одним із головних критеріїв оцінки створених ним героїв. Данину любові до ма­тері, рідного дому, Києва, яким він на все життя був зачарований митець віддав у своїх творах: романі «Біла гвардія» (1925 – 1927), п’єсі «Дні Турбіних» (1926), нарисі «Київ-місто» (1922), оповіданнях.

   Михайло навчався у Першій київській гімназії. Особливою старанністю він не відзначався: в атестаті зрілості, отримано­му після закінчення цього закладу, було лише дві оцінки з відзнакою із закону Божого та географії. Натомість рано да­лася взнаки його пристрасть до літератури та театру. Він писав невеличкі оповідання, сатиричні вірші, драматичні сценки для домашнього театру, залюбки грав у домашніх виставах, відвідував оперу («Аїду», за спогадами, слухав близько сорока разів) і навіть деякий час мріяв стати оперним співаком.

 Цілком самостійним був і вибір професії лікаря. Отримав­ши диплом з відзнакою медичного факультету Університету Св. Володимира, Михайло спочатку набував досвіду у прифрон­тових шпиталях Першої світової війни, а пізніше, звільнений за станом здоров’я від мобілізації, працював лікарем у російській провінції. Враження від життя у глушині, від важкої роботи з ранку до ночі, коли за день доводилося приймати близько п’ятдесяти хворих, були пізніше відображені письменником у «Нотатках юного лікаря» (1925-1926).

   1918 р. М. Булгаков повернувся до Києва. Намагаючись три­матися осторонь політичної боротьби, що стрясала рідне місто, він відкрив приватний лікарський кабінет, а вільні від прийому пацієнтів години використовував для літературної творчості. Однак божевільний час заколотів ламав усі плани на мирне жит­тя; у тогочасному Києві, за підрахунками Булгакова, відбулося чотирнадцять переворотів. Влада з блискавичною швидкістю переходила з рук у руки. І щоразу його як лікаря мобілізовували на службу. Врешті-решт, він опинився у військових формуван­нях білої армії, у складі якої вирушив на Кавказ.

  Білий рух взагалі аполітичному Булгакову був близький тому, що обстоював стару, дореволюційну Росію, у якій письменник був закорінений самим своїм вихованням і культурною атмо­сферою дитинства та юності. Тим більшого удару завдала йому зрада товаришів по зброї: відступаючи під натиском Червоної армії, вони покинули його, важко хворого на тиф, у Владикав­казі. В автобіографічних «Нотатках на манжетах» страх бути покинутим, змішаний із відчайдушною надією втекти до Парижа й почуттям стомленості від братовбивчої війни, був майстерно відтворений у картинах марення головного героя.

 Фатальна неможливість вирватися з почервонілої від крові та більшовицьких прапорів Росії була сприйнята Булгаковим як знаменний поворот долі. У цей поворот вписалася ще одна важлива зміна у його житті: залишивши лікарську справу, яка могла його прогодувати, Булгаков спрямовує всю свою потужну енергію на завоювання літературних вершин. У місцевій пе­ріодиці з’являються його публікації, а на сценах ставляться його перші п’єси. Деякі зі своїх драм він надсилає до Москви.

 Утім, дуже швидко Булгаков відчув відразу до цих перших, написа­них поспіхом творів. Його вирок щодо них був беззастережно суворим: «Спалити!» Проте, мабуть, вже тоді повільно визрівала у письменника думка, що згодом вилилася у відомий афоризм: «Рукописи не горять!» Ця думка увібрала і роздуми над відповідальністю письменника за кожну сторінку, і віру у безсмертя справжнього мистецтва.

 Владикавказ, що був на той час глухою провінцією, не міг задовольнити потреби у культурному середовищі, якого вима­гала нова сфера діяльності, і Булгаков переїздить до Москви. Важко переоцінити мужність цього вчинку. Адже у голодній столиці 1921 р. перед 30-річним письменником-початківцем, який не мав грошей, даху над головою та зв’язків у літературних колах, з першої ж миті постала необхідність вступити в «шалену боротьбу за існування». У пошуках заробітку він брався до будь-якої справи: працював секретарем літературного відділу Главполітпросвіти при Наркомпросі, конферансьє, редактором хроніки приватної газети, інженером у Науково - технічному комітеті. Заробітків ледь вистачало на картоплю та чай із сахарином. Часу для художньої творчості майже не залишалося, тому працювати над рукописами доводилося ночами. Однак письменник вперто просувався до поставлених у житті й творчості цілей. У житті мета формулювалася ним як «повернен­ня норми» — квартири, одягу й книжок. У творчості головним завданням було досягнення майстерності.

   Вже за рік після переїзду до Москви М. Булгаков увійшов до кола московських журналістів і став постійним автором сто­личних періодичних видань. Друкувався він і у берлінській російськомовній газеті «Накануне». Від 1923 р. письменник регулярно виступав зі своїми фейлетонами на сторінках газети «Гудок», навколо якої згуртувалися талановиті письменники - Ю. Олеша, В. Катаєв, І. Ільф та ін.

   Звісно, журналістська праця виснажувала, відволікала від роботи над художніми текстами. Булгаков відокремлював її як «вимучену» частину своєї творчості від частини «справжньої». Віддаючи левову частку часу цьому «доважку» до свого мистецького життя, він виявляв надзвичайну працездатність і життєву стійкість. Однак разом з тим журналістика поволі збагачувала його письменницький досвід: заго­стрювала сатиричний талант, робила перо чутливим до сучасності, шліфувала вміння писати «з натури», впливала на оповідну манеру.

   Плоди самовідданої письменни­цької праці почали виноситися на суд читачів з середини 20-х років. Упродовж 1924-1925 рр. у часопису «Россия» друкувалися частини ро­ману «Біла гвардія» (через закриття видання публікація припинилася). Незабаром на основі цього твору була написана драма «Дні Турбіних» (1926), що мала величезний успіх. Від 1925 до 1928 р. було створено чотири збірки оповідань, низка талановитих п’єс. Однак пора розквіту письменницького таланту М. Булгакова припала на час посилення тиску сталінської цензури та критики. Письменник, який із співчуттям зображував офіцерів «білої гвардії» та інтелігентів, вирощених культур­ним середовищем дореволюційної Росії, письменник, який не шкодував сміливих сатиричних барв, зображаючи радянське суспільство, не міг не накликати на себе гніву ідеологів нової влади. Проза Булгакова не публікувалася, його п’єси знімали­ся з репертуарів театрів, або відхилялися театральними художніми радами. Ім’я письменника стало мішенню для нищівної критики (за підрахунками Булгакова, викла­деними у листі до Уряду, з 301відгуку, надрукованих у тодішній радянській пресі на його твори, 298 були різко негативними). 

  Позбавлений літературних заробітків, письменник звернувся до Уряду СРСР із відчайдушним листом. У цьому документі, що є свідченням дивовижної відваги, він рішуче сформу­вав головну вимогу: або надати йому можливість для творчого та фізичного виживання, або «вигнати» його за межі країни, котрій він, як доводили переслідування цензури, був «непотрібний». Лист вражає самим своїм тоном, особливо, якщо взяти до уваги суспільно-політичну обстановку, за якої він був написа­ний, - жорстоку колективізацію, показові судові процеси над інтелігентами, котрих видавали то за «ворогів народу», то за «шкідників» соціалістичного будівництва.

  Мабуть, лист вразив владу, тому що за деякий час Булгакову зателефонував Й. Сталін. Він підтримав ідею письменника влаштуватися режисером в одному зі столичних театрів.

  Здавалося, у житті митця з’явився просвіток - він з енту­зіазмом взявся до роботи режисера-асистента у МХАТі, інколи навіть залучався до спектаклів як актор (блискучий, якщо вірити відгукам сучасників). У цей період життя Булгаков зустрів останню й головну любов свого життя - Олену Шиловську (Булгакову), яка була його подругою до останніх днів, а після смерті чоловіка присвятила себе турботам про збере­ження й оприлюднення його письменницької спадщини. Однак поступка, зроблена владою для того, щоб доведений до краю письменник не пропав від голодної смерті або не вчинив самогубства, не скасувала заборони на оприлюднення його творів. Не маючи можливості ставити власні п’єси, Булга­ков брався за інсценізацію класичних творів - «Мертвих душ» М. Гоголя, «Війни і миру» Л. Толстого, «Дон Кіхота» М. де Сервантеса. Досить побіжно переглянути цей перелік, аби зрозуміти, що перекласти такі епічні полотна було під силу лише митцю, наділеному непересічним талантом дра­матурга.

  Тим часом у його майстерні кипіла напружена робота. Одна по одній з’являлися нові п’єси: «Адам і Єва» (1931), «Блажен­ство» (1934), «Іван Васильович» (1934-1936), «Мольєр» («Ка­бала святош», 1936), «Останні дні» («Пушкін», 1940). Пара­лельно писалися яскраві прозові твори: біографічна повість «Життя пана де Мольєра» (1932-1933), «Театральний роман» (залишився незавершеним, 1936-1937), роман «Майстер і Маргарита» (1929-1940). Все це створювалося на тлі постійних депресій і стрімкого розвитку успадкованої від батька хвороби нирок.

  1939 р. була написана п’єса «Батум», присвячена Й. Сталіну. Булгаков взявся за неї з різних причин. По-перше, тому що певного мірою поділяв поширені в інтелігентському середовищі ілюзії щодо «доброго» вождя. А по-друге, тому що таким чином він намагався прокласти шлях на сцену своїм опальним творам. Для сюжету був навмисне обраний епізод з молодості Сталіна - так можна було уник­нути розмови про період його могутності, що відзначився розгулом терору. Проте п’єса все одно грішила проти совісті митця, оскільки представляла у позитивному світлі постать тирана. Не картати себе за це Булгаков просто не міг: він, який особисто надсилав Сталіну листи на захист репресованих чоловіка й сина А. Ахматової, драматурга М. Ердмана, знав про терор не з чуток. Палюче каяття за конформістський вчинок, посилене переживанням чергової невдачі (Сталіну «Батум» не сподобався), остаточно підірвали його фізичні й моральні сили.

 

Письменник помер 10 березня 1940 р. на сорок дев’ятому році життя.

  

Лише за кілька десятиліть після своєї смерті М. Булгаков був «перевідкритий» як письменник світового масштабу, ім’я якого заслуговує стояти у золотому переліку таких корифеїв російської літератури, як М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, А. Чехов. Булгаковські твори давно завоювали читацьку любов і усталений інтерес літературознавців у різних країнах. Одним із численних знаків всесвітнього визнання було те, що ім’я цього митця увійшло до «Пантеону XX століття», створеного в Америці для увічнення найвидатніших людей епохи. Втім, за зловісною іронією долі, письменник, посмертно уславлений в усьому світі, жив і писав за умов, що заперечували саму можливість творчої праці.

   Під прицільним вогнем критиків, під гнітом табу, що перекривали вихід до читачів, Булгаков - письменник упродовж багатьох років почував себе заживо похованим. Однак, попри тиск тоталітарного режиму, він писав, «зціпивши зуби», днями й ночами. Писав до останніх тижнів свого життя, доки працювала свідомість. Писав і тоді, коли вже не мав жодної надії побачити свої твори надрукованими. Його творча праця була взірцем героїчної відданості мистецтву та свідченням мужнього опору художника тоталітарній владі, що намагалася зламати його дух.

 

  З книги

 Волощук, Євгенія. Зарубіжна література: Підручник для 11-го класа загальноосвіт. шкіл / Є.В. Волощук. – К.: Генеза, 2006. – С. 220 – 227.