Після «Меліти» Корнель написав ще низку п’єс: «Клітандр» (1630), «Галерея суду», «Удовиця» (1632—1635) та ін. Але справжню славу йому принесли історичні трагедії, першою з яких був «Сід» (1637), що поклав початок зрілому етапу творчості драматурга. У «Сіді» письменник втілив ідею державного служіння, відобразив особливості моралі епохи абсолютизму і вивів новий тип героя, котрий переживає конфлікт почуття й обов’язку, але з допомогою розуму розв’язує його на користь обов’язку. В образі Родріго Корнель втілив ідеал людини своєї доби — сильної, мужньої, величної, відданої своїй вітчизні.
«Сід» викликав неоднозначні оцінки в тогочасному суспільстві. Королеві Анні Австрійській, яка була іспанкою за походженням, дуже сподобалися новий герой і п’єса з іспанської історії. Вона щедро нагородила Корнеля і дарувала його батькові дворянський титул. Однак кардинал Рішельє висловив незадоволення п’єсою, оскільки вважав, що доблесть Родріго не підпорядкована національній ідеї, до того ж сам він мало схожий на покірного слугу короля. Уславлення іспанського героя в період війни Франції з Іспанією теж викликало обурення кардинала. З ініціативи Рішельє проти Корнеля виступили його колишні друзі — Маре, Скюдері, Клавере. 1638 року був опублікований висновок Французької Академії щодо «Сіда». Віддавши належне таланту митця, Академія визнала сюжет і розв’язку п’єси невдалими, образ Хімени аморальним, а правило трьох єдностей порушеним. Академія засудила в «Сіді» геть усе, що сподобалося широкій публіці. У той час народився крилатий вислів: «Прекрасно, як Сід». Буало сказав щодо п’єси: «Весь Париж дивиться на Хімену очима Родріго». Але гнів фактичного правителя Франції був надто небезпечним. Корнель полишив Париж і три роки жив у Руані, ретельно опрацьовуючи правила класицистичної трагедії. Згодом з’явилися його нові твори: «Горацій» (1640), «Цинна, або Милосердя Августа» (1640), «Полієвкт» (1641).
У цей час формуються драматургічні принципи Корнеля. Письменник вважав, що в п’єсах все має бути достовірним, бо правда — основа мистецтва, тому сюжети для своїх трагедій він брав з історії, рідше — з міфології. У центрі трагедій — найгостріші, найнапруженіші моменти історичного минулого. Це дає авторові можливість показати боротьбу честі й обов’язку, пристрастей і розуму, розкрити велич характерів. Головні проблеми, які порушує драматург, — проблеми політичні, але він поєднує їх з моральними, психологічними конфліктами, що подобалося публіці. Обрана ним форма диспуту допомагала розкриттю соціально-політичних та внутрішніх конфліктів.
Персонажами трагедій Корнеля були королі або видатні героїчні особи. Автор вважав, що такі герої найповніше втілюють загальні людські якості, відображають той абсолют, якого слід прагнути в житті. Хоча сюжети для своїх трагедій драматург брав з історичного минулого, вони були тісно пов’язані з сучасністю. Письменник прагнув навчати глядачів правилам моралі, виховувати їхні розум і почуття. Корнель загалом дотримувався правил класицизму, хоча інколи дозволяв собі незначний відступ від них.
Щоб здобути прихильність кардинала Рішельє, Корнель присвятив йому трагедію «Горацій». У п’єсі йшлося вже не про особистий, а про громадянський обов’язок особи перед батьківщиною. Сюжет твору автор запозичив у римського історика Тіта Лівія. Композиція п’єси дуже чітка й продумана. Два міста — Рим і Альба-Лонга — мають об'єднатися, але під чиєю владою — ще не вирішено. Міста тісно пов’язані родинними й дружніми відносинами, що яскраво виявляється у стосунках двох родин — Гораціїв та Куріаціїв. Двобій між представниками цих родин повинен вирішити долю двох міст. Горацій готовий рішуче виконати свій обов’язок заради Риму. Куріацій, що представляє Альба-Лонгу, теж виявляє сміливість, та в ньому ще живуть людські почуття, йому важко підняти руку на чоловіка своєї сестри. Горацій беззастережно бере на себе громадянський обов’язок. Камілла, його сестра, навпаки, обирає кохання. Сабіна, сестра Куріація і дружина Горація, теж страждає, але закликає героїв до поєдинку. Її промова сповнена глибокого трагізму.
Усі поєдинки між Гораціями та Куріаціями відбуваються за сценою. Публіка дізнається про них лише з діалогів та монологів героїв. Після напруженої боротьби двох героїв перемагає Горацій. Він святкує перемогу, але його сестра Камілла гірко оплакує нареченого, проклинаючи брата та жорстокий Рим, і тоді Горацій, не вагаючись, убиває Каміллу. Корнель оспівує величність подвигу героя в ім’я вітчизни, однак водночас показує, яких страшних жертв вимагає від Людини обов’язок перед державою. Горацій, переможець Куріаціїв і рятівник Риму, постає перед судом, як убивця рідної сестри. І тільки заступництво старого батька рятує його від смерті. Тулл Гостилій дарує герою життя, визнаючи, що воїнська та громадянська доблесть Горація ставить його понад законами. Отже, драматург поєднує в п’єсі уславлення державної моралі, носієм якої виступають Горацій та його батько, із гуманістичним началом, втіленням котрого є Камілла.
У трагедії «Цинна, або Милосердя Августа» Корнель оспівує ідеал абсолютної монархії, возвеличує образ мудрого і справедливого правителя. В основу сюжету трагедії покладено історичний факт, наведений у книзі давньоримського філософа і письменника Сенеки «Про милосердя». Сенека описує змову проти імператора Августа, який начебто помилував учасників заколоту. Насправді ж Август був жорстоким і підступним, хоча й всіляко підкреслював свою прихильність до республіканських ідей. Але Корнель і не прагнув додержуватися історичної правди. Головним для нього було висловити свої політичні ідеї і створити образ ідеального монарха. В образі Августа, котрий виявив милосердя до Цинни та інших змовників, прославляються державна мудрість, гуманність, далекоглядність. Водночас драматург нагадував публіці про необхідність державного служіння, про громадянський обов’язок кожного.
Розглянуті вище п’єси називають трагедіями «першої манери» Корнеля. Характерними особливостями їх є оспівування громадянського героїзму й величі людини, що долає пристрасті; прославлення ідеальної, розумної державної влади; зображення боротьби обов’язку з почуттями та подолання їх розумом. У творчості Корнеля класицистична трагедія набула політичного характеру, її головним конфліктом стало зіткнення особистих інтересів з обов’язком перед державою. Позитивні герої Корнеля — сильні, мужні люди, наділені надзвичайною силою волі, активні й помірковані, віддані своєму громадянському обов’язку і країні. Мова трагедій, величава й пишна, цілком відповідала тим піднесеним ідеям, що в них стверджувалися.
Починаючи з 1640-х років художня манера Корнеля змінюється. Його п’єси втрачають свою величавість і простоту. Замість виразних конфліктів з’являються заплутані сюжетні лінії та інтриги. Образи теж не відзначаються таким благородством, як раніше, подеколи вони стають надто схематичними і нецікавими. До «другої манери» належать п’єси останнього періоду творчості Корнеля: «Родогунда» (1644), «Іраклій» (1647), «Андромеда» (1650) та ін. 1652 року трагедія «Пертарит» з тріском провалилася на французькій сцені, і Корнель на шість років припинив роботу для театру. У цей час він писав лише трактати, у яких виклав своє розуміння правил класицистичної трагедії («Роздуми про користь і про частини драматичного театру», «Роздуми про трагедію», «Роздуми про правило трьох єдностей — дії, місця і часу»).
1659 року на запрошення міністра фінансів Фуке Корнель повернувся до драматургічної праці. Він написав трагедію «Едіп», яка мала певний успіх, але вже було ясно, що талант митця вичерпав себе. Навіть кращі з його пізніх трагедій не зацікавили публіку («Серторий», 1662; «Софонізба», 1663; «Оттон», 1664). То¬гочасні глядачі стали віддавати перевагу любовним трагедіям Ф. Кіно (1635—1688). Але ще небезпечнішим суперником Корнеля виявився молодий Расін, з появою якого зірка слави драматурга остаточно погасла. Великою помилкою Корнеля було те, що він вступив у змагання з Расіном, протиставивши його п’єсі «Береніка» свою слабку трагікомедію «Тіт і Береніка» (1670), яка ще більше підкреслила тріумф Расіна. Після провалу трагедії «Суре¬на» (1674) Корнель назавжди відійшов від театру. Він доживав свій вік у повній самотності і нужді. Помер драматург 1 жовтня 1684 року, йому було 78 років.
Проте, незважаючи на творчі невдачі останнього періоду життя, П’єр Корнель був справді великим драматургом своєї доби. Сама епоха — епоха абсолютизму, викликала його появу. Створені ним прекрасні й піднесені образи і досі вражають своєю величчю. Корнель залишився в історії драматургії своєрідним еталоном — блискучим майстром драматургічного конфлікту, композиції та мови високої класицистичної трагедії, з яким порівнювали всіх, хто йшов за ним, і тих, хто пішов далі.
«Корнель створив школу величі душі... Герої Корнеля вище звичайного людського зросту, в цьому відношенні вони романтичні, але вони — люди з притаманними людям почуттями й стражданнями, і перше, що слід сказати про них,— вони люди великої волі. Це люди здорові фізично і морально, люди, здатні здобути перевагу не тільки на полі брані, але й у боротьбі з пристрастю... їм притаманні сильні почуття, але тим більш значуща перемога над ними...» (Вольтер).
З книги
Ніколенко О.М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література ХVII – XVIII століть: Посібник для вчителя. – Харків: Видавництво «Ранок», 2008. – С. 77 – 84.
You can do it, too! Sign up for free now at https://www.jimdo.com