Мати І. Тобілевича, Євдокія Зиновіївна, з роду Садовських, до шлюбу кріпачка пана Золотницького з містечка Саксагані Катеринославської губернії (тепер с. Саксагань П'ятихатського райо­ну Дніпропетровської області).

Незначною була офіційна освіта, якою змушений був обмежитися  Іван Карпович. Після неминучої тоді науки у дяка подальшу освіту здобув   він  у  трикласній   повітовій  школі   в   невеличкому  місті  Бобринці (1856—1859). А згодом розвивав свій могутній інтелект самоосвітою, що було характерним для більшості українських письменників.

Коли І. Тобілевичу виповнилося чотирнадцять, почалася для нього сувора школа життя. Юнак почав працювати писарем у канцелярії станового пристава Абрамова  у Малій Висці, а згодом працює у Бобринці в повітовому суді, потім у Єлисаветграді — секретарем поліцейського управління (1865—1868), у Херсоні — столоначальником повітової  поліції (1868—1869) і знову повертається до Єлисаветграда на посаду секретаря міської поліції (1869—1883). За несміливими першими кроками на службі прийшли відповідальність і ретельність, з якими брався до кожної справи. Канцелярщина, побут і розваги чиновників, так блискуче сатирично змальовані у «Мартинові Борулі», не зломили юнака.

Палке захоплення театром це та сфера духовних інтересів Карпенка-Карого, яка згодом переважила всі інші  -  допомогла йому пережити багато негараздів. Є чимало свідчень, які пояснюють незвичайну для сільського хлопця, згодом провінційно­го службовця-чиновника, просто-таки побожну любов до театру, яка визначила увесь його життєвий шлях видатного актора й вели­кого драматурга.

Материні оповіді про виставу «Наталка Полтавка», можливо, бу­ли тим першим поштовхом, що спрямував увагу хлопця до теат­ру. Згодом додалися власні враження від вистав у Єлисаветграді. У 60-х роках досить значні аматорські сили Тарнавський, Остро­верхий, Безрадецька та ін. систематично ставили українські та російські п'єси; гастролювали також театральні трупи Жураховського й Молотковського, репертуар яких був представлений творами І. Котляревського, Г. Квітки, М. Ващенка-Захарченка; приїжджав на гастролі навіть великий трагік Джеймс Олдрідж, гру якого І. Тобілевич пам'ятав усе життя. Активне театральне життя в Єлисавет­граді вплинуло і на життя у Бобринці: тут на початку 60-х років був організований любительський артистичний гурток, яким керу­вав актор української трупи Жураховського й Молотковського Голубовський. Активними учасниками цього гуртка стали молоді чи­новники ратуші М. Кропивницький і І. Тобілевич. Ставили всі п'єси тодішнього українського репертуару від І. Котляревського до першої п'єси М. Кропивницького «Микита Старостенко», а з росій­ських переважно п'єси О. Островського. Саме тут, у повітовому Бобринці, І. Тобілевич утвердився і зміцнів як професійний актор і як театральний критик, гідно поповнивши шерег тих, хто дбав про українське культурне відродження.

Знайомство з прогресивними діячами поступово розширювалось. Г. Стрижевський, В. Менчиць, О. Михалевич, а згодом, в Одесі, Киє­ві — Л. Смоленський, В. Антонович, Є. Чикаленко, М. Комаров, Олек­сандр та Софія Русови — ось люди, з якими поділяв Тобілевич свої думки і погляди.

І. Тобілевич багато працює над самоосвітою, читає світову літера­турну класику, а також філософські, економічні праці.

Розуміючи необхідність глибоких всебічних знань, разом з ліка­рем О. Михалевичем створює для єлисаветградської молоді гурток для ознайомлення з усім новим у літературному й культурному житті. «Коли приходила нова книжка «Отечественных записок», то збиралися близькі приятелі Івана Карповича і гуртом читали її, починаючи з Щедріна і кінчаючи «Внутренними обозрениями» Єлисеєва. Багато розмовляли з приводу прочитаного, багато спереча­лись. Хоч Іван Карпович скінчив тільки «уездное училище», але читанням і розмовами з освіченими людьми він так себе розвив, що робив вражіння зовсім освіченої людини. Він любив говорить, любив робити виводи з життьових фактів, але вмів і слухати. Я раз-у-раз звертав увагу на те, як він слухав, бувало, доктора О. І. Михалеви-ча, під впливом якого ми всі тоді були», згадує Є. Чикаленко.

Наприкінці 70-х років Тобілевич пробує перо як прозаїк. Він пише кілька оповідань, з яких побачило світ лише одне — «Новобранець» (опубліковане в альманасі М. Старицького «Рада» за 1883-й рік під псевдонімом Гнат Карий); перекладає з російської повість «Підлипівці» Ф. Решетникова, «Книжку чеків» Г. Успенського — популярні тоді твори народницької літератури. Вплив народницьких ідей на І. Тобіле­вича виявився іще в одній екстраваганції. Кожного року, саме в ко­совицю та в жнива, Тобілевич брав відпустку й вибирався на село. Неподалік Єлисаветграда дружина І. Тобілевича, Надія Карлівна Тарковська, дочка місцевого дідича (одруження відбулося 1870 р. ), мала шматок землі (потім хутір «Надія»), де Тобілевичі про­вадили маленьке хазяйство. Ціле літо Іван Карпович працював на землі: ходив за плугом, косив і справляв усі роботи по господарст­ву, і робив це не як дилетант, а як справжній хлібороб.

Є. Чикаленко згадував, що такий спосіб життя виник у Тобілеви­ча під впливом тодішньої народницької літератури, а особливо «Листів з села» Енгельгардта, що справили величезне враження на тодішню молодь і зібрали в Батищево до Енгельгардта та й по інших місцях цілі колонії з інтелігентних хліборобів, так званих тоді «тонконогих». Однією з таких колоній був і хутір Тобілевича; в Надію кожного літа наїздило багато молоді, яка практично вчилась працювати коло хліба. Для самого Тобілевича оті щорічні переїзди «на заробітки» були не тільки інтелігентською забавкою, бо він мріяв на старість літ назавжди осісти на землі і вже заздалегідь привчав себе до тяж­кої праці хлібороба. Довелось йому таки орати й засівати тільки інше поле, поле української драматичної літератури і театру.

Отже, екстраваганцій у секретаря поліції було чимало. Не прагнув зрусифікуватися, як це годилося б «казенному чоловікові», а хотів плекати, розвивати українську літературу; не забував про свій се­лянський корінь; захоплювався театром і літературою; тягнувся до народовольчих ідей. Безперечно, все свідчило про «неблагонадійність» цього чиновника і привертало увагу поліції. У жовтні 1883 ро­ку, за кілька років до пенсії, І. Тобілевича було звільнено з посади. Постанова від 30 грудня 1883 року у справі І. Тобілевича звучала так: «Тобилевич является в отношении политической своей благона­дёжности лицом крайне сомнительным, а потому представляется необходимым учредить над ним один из видов полицейского-надзора по месту его жительства».

Російська бюрократія, констатує з цього приводу С. Єфремов, втратила чиновника поліції Тобілевича, а Україна придбала невтомно­го громадського і культурного діяча, драматурга і артиста Карпенка-Карого.

7080-ті роки позначені для Івана Карповича родинними нещастями. Померла мати, за нею, після тривалої хвороби, померли улюблениця батька старша дочка Галя і дружина Надія Карлівна вірний друг і помічник у житті. Залишивши осиротілий хутір і чотирьох молодших дітей на батька, І. Тобілевич вступає до трупи М. Старицького, що саме тоді перебувала на гастролях у Єлисаветграді. У складі трупи було й двоє його братів Микола (театральний псевдонім Садовський) та Панас (Саксаганський). Віднині театральна діяльність, початки якої закладені були багаторічною аматорською грою, стала для нього справою життя.

Перші кроки Карпенка-Карого як актора-професіонала засвід­чили неабиякий його сценічний талант, що виявлявся у стилі гри, осібній манері (про це йшлося у численних рецензіях за перший, 1884 рік) акторської праці про такі його достоїнства, як художня простота, прекрасна мова, тонкі відтінки почуттів, непідробний гу­мор і що для українського артиста дуже важливо почуття міри в усьому.

У рецензії на виставу «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» в газеті «Новороссийский телеграф» підкреслювався принципово новий підхід української трупи М. Старицького до своїх завдань. Акторський ан­самбль вражав злагодженістю і гармонійністю, високим рівнем вико­нання. Карпенко-Карий дуже швидко знайшов своє місце в колек­тиві, його гру постійно помічав глядач і відзначала преса: «Д. Карий талант великий, видатний і цілком закінчений; це артист-худож­ник, а в інших ролях і творець».

Преса високо оцінює «витриману й продуману» манеру гри «розум­ного актора», окремі рецензенти роблять спробу заглибитися в його творчу лабораторію.

Тим часом у Єлисаветграді завершилося слідство у справі єлисаветградського народовольчого гуртка. Була доведена причетність І. Тобілевича до нього. За вироком суду йому було запропоновано виїхати на три роки в будь-яке місто Росії поза межами посиленої охорони. Він вибрав Новочеркаськ. Клопотання про право виїзду з трупою до Ростова-на-Дону, Одеси, Харкова, як і прохання дозволити жити на хуторі покійної дружини, займатися хліборобством, аби утримувати сім'ю, були залишені без відповіді.

У Новочеркаську І. Тобілевич працює ковалем-молотобійцем, а згодом відкриває палітурну майстерню. В роботі йому допомагає дру­жина — Софія Віталіївна, артистка трупи М. Старицького, яка при­їхала до Новочеркаська ділити негаразди зі своїм чоловіком. По­дружжя Тобілевичів пробуло у цьому місті близько трьох років. При­мусове перебування у Новочеркаську стало, по суті, і першим плід­ним періодом творчості драматурга. Тут були написані «Бондарівна», «Наймичка», «Розумний і дурень», «Мартин Боруля», «Безталанна». У 1886—1887 pp. ці п'єси були опубліковані. Карпенко-Карий увійшов в українську літературу впевнено, з чималим набутком.

    Лише в 1887 р. Іван Карпович одержав дозвіл проживати на хуто­рі Надія. Відповідаючи на лист О. Лотоцького (від 7.10.1900 р. з Мико­лаєва), який вмістив життєпис драматурга в київській газеті «Жизнь и искусство» і просив дещо в ньому уточнити, І. Карпенко-Карий зауважує: «Щодо біографії моєї... то я нічого не маю від себе додать, хіба те, що я п'ять років працював як хлібороб і працював власни­ми руками від ранньої до вечірньої зорі поруч і нарівні з народом, що і дало мені найбільше спроможності познакомитись з життям, про котре пишу».

Безперечно, сподівався Карпенко-Карий і на літературний заро­біток, але його не було: керівництво трупи М. Старицького, якій надсилав свої драматичні твори автор з проханням платити йому по 50 крб. на місяць, не дійшло згоди в цьому питанні, а дістати не­гайний дозвіл на постановку п'єс перешкоджала кількаразова цен­зура.

Нарешті 10 грудня 1888 року гласний нагляд поліції було замінено на негласний. І. Карпенко-Карий одержує дозвіл виїжджати з хутора й перебувати, де забажає, за винятком Москви і Петербурга. Він повертається на сцену, працює з величезним ентузіазмом, не шкодую­чи сил (на цей час в репертуарі міцно закріпилися його п'єси «Без­таланна», «Бондарівна», «Наймичка», «Чортова скала», «Мартин Боруля», «Розумний і дурень»). І знову рецензенти численних газет спостерігають не лише «розумну, чудово обмірковану, без штуч­них ефектів» гру артиста, а й «видатного за своїм талантом драматичного письменника». «Рельєфно і виразно, надзвичайно прав­диво виписаний драматургом образ, — зазначає критика, — відтворюється на сцені настільки майстерно, що глядач забуває про всю театральну умовність і одержує повну ілюзію життя... Тонка худож­ня гра не залишає байдужими справжніх цінителів мистецтва. І так триває до кінця сценічної кар'єри драматурга».

Уже з року 1894 про І. Карпенка-Карого говориться в трьох іпо­стасях: як неофіційного керівника трупи, чудового артиста й талано­витого драматурга. Особливо високо оцінювала критика гру Карпенка-Карого в його комедіях «Сто тисяч» і «Мартин Боруля». «Комедії ці, зазначав рецензент, апогей творчості Карпенка-Карого», і, граючи в них, він не взяв «ані одної фальшивої ноти». Взагалі «у грі актора немає навіть тіні штучності». У цьому ж 1894 р. І. Франко в статті «Русько-український театр» називає І. Карпенка-Карого твор­цем українського репертуару.

1890 року разом з братом П. Саксаганським, драматург очолив «Товариство російсько-малоросійських артистів», що, завдяки копіткій праці, майстерній грі його фундаторів та високоякісному репертуару, в якому переважали п'єси Карпенка-Карого, займало одне з перших місць.

Виснажуючись протягом театрального сезону фізично й морально, митець душею відпочивав на хуторі Надія, в його зеленій тиші, а ще в праці на землі.

На хуторі добре творилося. Виношуючи задум нової речі доти, доки він повністю, до деталей не складався, Карпенко-Карий писав запоєм, не одриваючись, і дуже не любив, коли йому перешкоджа­ли. Літній відпочинок на хуторі давав театрові щоразу нові твори: «Хазяїна» (1900), «Гандзю» (1902), «Суєту» (1903), «Житейське море» (1904).

Процес творчості був напруженим, потребував віддачі усіх сил, проте не міг позбавити насолоди спілкування з природою, з людьми села. Впливало селянське життя і на світогляд митця.

Не будучи ні революціонером, ні прихильником кривавих грома­дянських воєн, ані політиком («Я її терпіть не можу. Зараз нагадую Шпака і Опецьковського («Шельменка»)), Карпенко-Карий був куль­турним діячем, борцем за відродження свого народу, за його поступ і всебічний розвиток. «Революція для І. Тобілевича, скаже пізніше (1924 р.) Я. Мамонтов, — з його тверезим мужицьким розумом була бунтом, кривавим кошмаром».

Останні роки життя І. Карпенка-Карого були досить тяжкими, трагічними. Розруха (внаслідок подій першої російської революції 1905 р.) відбилася на театральній справі, і вона почала занепадати. Глибока втома, страх за дітей, смертельна хвороба (рак печінки), яка з'їдала зсередини міцний організм, все це за кілька років передчасно звело письменника в могилу.

Помер І. Карпенко-Карий 2 вересня (за ст. ст.) 1907 року в Берліні, куди поїхав на консультацію до професора Боаза з приводу хвороби. Тіло його було перевезено на Україну й поховано на кладовищі села Карлюжини, поблизу рідного хутора Надія. На кам'яній плиті під високим дубовим хрестом напис: «Люде вмирають ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов'ю до рідного темного люду, полягло поміж ним, і дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер і прозріють, тебе в сім'ї своїй вольній, новій спом'януть».

 

  З книги

Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки): У 2 кн.: Підручник / О.Д. Гнідан, Л.С. Дем’янівська, С.С. Кіраль та ін. ; За ред. О.Д. Гнідан. – Київ: Вища школа, 2002. – Кн. 1. – С. 537 – 545.