Бібліотечна Звягельщина

Перша повість «Даремно» (1872) виразила настрій студентів після поразки повстання 1863-1864 рр. Тоді ж з’явилися його новели з циклу «Гуморески із портфеля Воршилли» (1872) і до нього прийшло незаперечне визнання як прозаїка. У той час у Польщі посилилася політика русифі­кації й економічної залежності від Російської імперії. Г. Сен­кевич брав участь у нелегальному національно-патріотич­ному русі, їздив до США організовувати польську общину, писав багато репортажів, які згодом були надруковані книгою «Листи з дороги». Повернувшись додому в 1878 р., подорожував Францією та Італією, писав репортажі й нове­ли. Найвідоміші з них «Янко-музикант» (1879) та «Ангел» (1880) — пронизлива розповідь про загибель селянських си­ріт. Повість «По хліб» (1880) — про злиденне існування еміграції, ностальгію за рідною землею. А в оповіданнях «На маяку» (1881) і «Зустріч в Маріпозі» (1882) письменник змалював поляків, які не зламались на чужині і залишилися гордими за свій народ, свою мову. У короткому жанрі Г. Сенкевич пройшов школу реалістичної майстерності, його твори різностильові, поставлені проблеми завжди актуальні, гострі, хоча він не цурався й гумористичної тональності.

Російський царизм утискував Польщу все більше. І Г. Сенкевич, ставши редактором газети «Слово» (доволі консервативної), вирішив для підняття духу своєї нації звер­нутися до історії. Він писав: «Чи не краще, не здоровше — замість того, щоб описувати нинішній стан, бідноту... — по­казати суспільству, що були часи ще гірші, більш страшні й розпачливі, та, незважаючи на це, прийшли відродження і порятунок». Звернення до історії додавало сил, зміцнювало надію, пробуджувало бажання до життя. Для відображення він вибрав складний період XVII ст. історії Польщі — з 1647 по 1673 рік. В основу трилогії він поклав моральні заповіді тогочасної польської шляхти: будь добрим католиком, люби вітчизну, рубай її ворогів, служи дамам, не порушуй клятву. Романи «Вогнем і мечем» (1883-1884), «Потоп» (1884-1886), «Пан Володийовський» (1887-1888) становлять щось середнє між «билинним жанром і романом вальтерскоттівського типу», ідея яких — «добре те, що добре для Жечі Посполитої».

Повстання під керівництвом Б. Хмельницького Г. Сенке­вич вважав зрадою. Романтизовані польські лицарі — голов­ні герої трилогії — в першому її романі «Вогнем і мечем» у боях з українськими військами творять дива, але в останній момент щось перешкоджає, і вони програють. Г. Сенкевич «відмовляє українському народові в праві на боротьбу за во­лю і самостійність». Автор передмови до дев’ятитомника (Б. Стахеєв. — М., 1983) наводить також слова видатного польського письменника Б. Пруса, котрий звинувачував Сенкевича в неповноті історичної картини, про що писали й інші його колеги. До речі, українські вчені протестували проти вміщення цього антиукраїнського роману в зібрання творів Г. Сенкевича, та ми Москві не указ...

    Роман «Потоп» із усієї трилогії найреалістичніший, в основі його — боротьба польського народу проти шведської інтервенції. Фактично це роман про зраду магнатів, капіту­ляцію шляхти під Уйстем, з чого й почалася окупація. Честолюбство і цинічний розрахунок — основні риси харак­теру шляхтичів, які перейшли до шведів. А ті, що продовжу­ють боротьбу, сподіваються, що потоп відхлине.

   Про боротьбу з турецькими завойовниками в 1672— 1673 рр. розповідає роман «Пан Володийовський». Герої, котрі діють і в першому творі, в завершальному томі залишаються такими ж патріотами, такими ж лицарями. Ство­рено, таким чином, колективний портрет шляхти.

   Сучасна тематика того часу описана в романах «Без догмата» (1889-1890) і «Сім’я Поланецьких» (1893-1894). У першому автор задумав «відтворити шматок душі склад­ної і хворої, але справдішньої». Щоденник героя — самоана­ліз скептика, який оцінює себе, але не лікує свою душу. У центрі другого роману — ділова «нова» людина із шляхти.

    Нобелівську премію 1905 р. Г. Сенкевич одержав за роман «Камо грядеші» (1894-1896). За його словами, це «істинно християнська епопея», найважливіша від усього попереднього, написаного раніше. І хоч світ римлян і само­го Риму більше зримий, ніж християнство, котре тільки народжувалося, твір став визначним явищем світової літера­тури. Імператор Нерон і Петроній, автор «Сатирикону», апостол Павло, прихід язичництва — і знищення носіїв нової віри, агонія римської цивілізації — колоритні, яскраві карти­ни, написані рукою видатного майстра епічного стилю. Недаремно й премія була «за видатні заслуги в галузі епосу», на врученні якої зазначалося, що Г. Сенкевич — «один із тих геніїв, котрі втілюють у собі дух нації».

    «Хрестоносці» (1897-1900) — твір-епопея з часів XV сто­ліття про боротьбу Польщі з Тевтонським орденом — найре­алістичніший роман Г. Сенкевича.

    Революцію 1905 р. він не сприйняв і розвінчав її в романі «Вири» (1910).

    Помер Г. Сенкевич 15 листопада 1916 р. у Відні. А через вісім років його прах перевезли до Польщі.

     З книги

 Шкляр, Леонід. Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901 - 2006 / Л.Є. Шкляр, А.Г. Шпиталь. - К.: Грамота, 2006. - С. 28 - 30.

Повернутися назад